Діловий Дрогобич Ср, 14.11.2018, 14:32
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту

Статистика

Календар

Реклама
Інтернет магазин цифраплюс

Статистика

каталог сайтів


Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

А тепер звернімося до легенд...
У тому місці, де між Дрогобичем та Бориславом лісиста гора Тептюж, знаходилося колись поселення Бич. Удень жителі працювали в полі, полювали на звіра в багатих лісах, випасали стада на розкішних луках, виляскуючи бичами на всю околицю. А на ніч ховалися за високі вали та рови з водою, якими Бич був оточений звідусіль, підіймали вхідний міст і, щоб напасть якась не прийшла зненацька, виставляли в кутових вежах сторожу.
Аж насунули дикі ординці. Чорним-чорно Бич облягли, а звоювати — годі. Усі, від малого до великого, мужньо оборонялися. Зріділа ворожа орда. Хан татарський, Буняк Шолудивий, вдався тоді до хитрощів. Припинивши марний напад, він послав під браму кількох послів. Наш хан — всемогутній, сказали вони оборонцям фортеці, і опір вас не врятує. Та маєте можливість одкупитися. Хан вимагає в данину по одному голубові та одному горобцю від кожного двору. Нас квапить час, нам пора повертатися. Тож данина така собі: й ви не збіднієте, і наш хан не втратить у славі.
Прикарпатці здвигнули плечима: міг би, певно, хан здолати Бич затяжною облогою, та закортіло, бач, гороб'ятини. Порадившись, прийняли дивну умову. Забрала татарва данину і відступила. Лиш був той відступ підступний.
Уночі птахи, з прив'язаною до їх ніг тліючою губкою, принесли в Бич пожежу. Дерев'яні, під стріхами хати стали свічками. Кинулися люди гасити, а ворог уже тут. Нищив напасник людей з люттю — лиш одиницям вдалося втекти. Групу юних та дужих узято в неволю. Зачорніло на місці поселення згарище.
А як ворог відійшов, погорільці заснували Другий Бич. Тільки не на місці першого, а по другий бік річки Тисьмениці — там, де з землі пробивалися солоні джерела. Назва Другий Бич згодом перейшла в однослівну — Дрогобич...
Це дуже поширена легенда. Вперше в друку про неї згадав поет і вчений І. Вагилевич (стаття «Берда в Уричу», 1843). За Вагилевичем, Буняк Шолудивий — це витворений народною уявою образ хана Батия, який 1240 р. зруйнував Київ, а через рік вторгся у Галичину. За легендою виходить, що Дрогобич засновано після ординської навали 1236— 1243 рр. Однак він існував раніше.
Початки Дрогобича — десь в 11, якщо не 10 ст. Тоді наддністрянські землі — колишні володіння дулібів — належали до Київської Русі. Засновників міста, безперечно, привабив скарб природи — біла сіль. Місто скоро стало головним постачальником солі для краю, а згодом і для ширшого терену. Коли, як свідчить «Києво-Печерський патерик», через князівські міжусобиці на схід «перестали пускати купців із Галича і людей із Перемишля», то «не було солі в усій Руській землі». З описуваної події видно, що йдеться про 1097 р. У Воскресенському та Іпатіївському літописах повідомляється, що в 1164 р. в результаті повені на Прикарпатті загинуло понад 300 чоловік, які йшли із сіллю з Удечева (Жидачева). Треба гадати, що сіль та була і з Дрогобича, чи як тоді називалося місто.
Таким чином, якщо існував колись Бич, то його знищено ще до нашестя ординців, а в легенді допущено часове зміщення.
Можна припустити, що Бич спалили половці, а в легенді їх названо татарами. Правда, нема відомостей про похід половецький під Карпати. Але чи всі історичні факти під¬тверджені документами? Принаймні відомі войовничість та підступність половців з літератури Київської Русі. Уперше «прийшли іновірці на Руську землю, половців сила-силенна» в 1068 р. і, перемігши русичів на річці Альті, «розсіялися по всій землі». Того ж року князь Святослав розбив загарбників, та невдовзі вони знов з'являються на Русі. Нерідко накликали їх самі руські князі для своїх міжусобиць. А 1096 р. половці двічі нападали на Київ під керівництвом напівлегендарного полководця... Буняка. У цитованій вище «Повісті временних літ» читаємо: «І... знову прийшов під Київ Буняк безбожний, шолудивий, таємно, як хижак, несподівано...»
Крім легенди про Другий Бич існують інші, менш поширені версії щодо походження назви міста. Наприклад, у середині минулого століття занотовано версію, що Дрогобич — Другі Губичі. Село Губичі, описане у повісті 1. Франка «Воа constrictor», лежить побіля гори Тептюж. Серед місцевого населення воно часто зветься Губич. Другий Губич? Мовчать віки: відгадайте.
Отже, Дрогобич виростає з легенд.

...А СІЛЬ ЗАЛИШАЄТЬСЯ
У Дрогобичі турист знайде чимало цікавого, запевняв понад сто років тому анонімний автор рукописного путівника по місту та околицях.
Відтоді цікавого в місті значно побільшало. Примножи¬лась, зрозуміло, і кількість туристів. Та, мабуть, не багатьох приваблює нині дрогобицька солеварня, яка розмістилась у двох непримітних одноповерхових будівлях. Тут у великих неглибоких чанах булькає над вогнем соляна ропа: вода випаровується, сіль осідає. Давній спосіб. Лише та різниця, що ропу (сировицю) черпали колись вручну, згодом витягували з глибокої соляної криниці (по-давньому «вікна») кінними коловоротами, нині ж вона механічно наповнює чани, що прийшли на зміну кованим черіням. І в печах не дрова, а газ; вибирають, сушать і розфасовують сіль електричні механізми.
Тимчасом цей завод — найстаріше постійно діюче під¬приємство на Україні. Спочатку виробництво солі було в приватних руках. Після 1387 р., коли Галичина надовго потрапила під ярмо феодальної Польщі, соляні промисли стали королівською власністю. Найпрактичнішими у їх розробці виявились італійці, що прибували переважно з Генуї та Флоренції. Протягом 14—15 ст. вони майже безперервно були управителями й головними працівниками жупи (стара назва солеварні) в Дрогобичі, уміло догоджали королям і не забували про власний зиск. Італійці розширили торговельні зв'язки Дрогобича з багатьма містами Європи. Однак між італійськими підприємцями і дрогобичанами не раз виника¬ли конфлікти.
Щоб утримувати вулиці у доброму стані, міська влада брала мито — три динари від воза, який проїжджав через місто із сіллю чи товарами. З опису 1768 р. відомо, що вулиця Жупна мала дерев'яний настил. Із територією жупи її єднав міст, побудований над досить глибоким тоді потоком Побук. У ті часи на дрогобицькій жупі діяли дві криниці: королівська й приватна. З 1772 р., коли Галичина перейшла під владу цісарської Австрії, дрогобицькі шахти склали одне державне підприємство. У другій половині минулого століття воно давало щорічно від 5000 до 8500 тонн солі. Як би там не було, та навіть під час найбільшої дорожнечі дрогобичанин мав сіль у хаті. Інша річ, не завжди було що солити.
Сіль справедливо вважають матір'ю Дрогобича. Відомо, що здавна на гербі міста зображали дев'ять топок солі. Вони розміщувались на блакитному щиті на грудях білого орла. У 1788 р. орел був замінений піднесеною над щитом короною. Оскільки на той час дрогобицька жупа випускала продукцію у бочках, то замість топок на гербі вмістили дев'ять бочок.

ПАМ'ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ І СТАРА ФОРТИФІКАЦІЯ
Найстаріша дільниця Дрогобича знаходиться біля солеварного заводу. Це квартали між теперішніми вулицями Жупною, Горішньою Брамою, Зварицькою і Солоний Ставок. Саме з цією частиною міста пов'язано багато історичних подій.
Захопивши Дрогобич у другій половині 14 ст. у складі галицьких земель, польські феодали почали населяти його колоністами — німцями та поляками. Незабаром католики домоглися під тимчасовий костьол одного з трьох відомих на той час руських храмів — церкви діви Марії. Дві інші церкви — Юра і Воздвиження — знаходились по обидва боки солеварні.
У 1498 р. турецько-татарські полчища тричі плюндрували Галичину. Насунуло ворогів «тысячей семьдесят,— відзначав літописець,— иже начаше около Днестру, около Галича, Жидачева, Дорогобича, Самбора огнем и мечем поплениша». Тоді-то й згоріли у місті три названі церкви. Припускають, що оригінальний мистецький витвір 14 ст. «Юрій Змієборець», виявлений у селі Станеля біля Дрогобича,— це врятована ікона з церкви Юра.
На початку 16 ст. дрогобичанам було не до відбудови — на західноукраїнські землі, як засвідчує «Львівський літопис», раз по раз нападали кримчаки і турки. З трудового населення польська шляхта брала постійні побори на будів¬ництво костьолу. Від 1392 до 1511 р., тобто від часу розпорядження про будову до її закінчення, постійна вимога «на костьол» буквально виснажила місто.
У 1540 р. українське населення міста вирішило звести новий храм. Та католицька верхівка магістрату звернулася до короля з листом, в якому заявлялося, начебто взагалі в Дрогобичі ніколи не було руської церкви. На тій основі король заборонив українцям будувати храм.
Через півтора десятиліття, в результаті антикатолицької боротьби, храм таки вдалося спорудити. То була скромна однокупольна дерев'яна церковця. У 1788 р. її перевезли до недалекого села Новошичі. Збереглася фігурна «колона святого Іоанна» на колишньому Маріацькому майдані в Дрогобичі, якою в 1838 р. позначено місце перевезеного храму, а отже, й древньої церкви діви Марії.
Дрогобицькі церкви Юра (16 ст.) і Воздвиження (17 ст.) теж стоять на місцях попередніх однойменних храмів. Вони взяті під охорону держави. «Обидві пам'ятки дерев'яної архітектури Дрогобича,— пишеться про ці споруди у третьому томі «Історії українського мистецтва» (К., 1968),— втілюють у собі найвищі досягнення дерев'яного будівництва Галичини. Вони належать до кращих надбань дерев'яної архітектури».
Особливо цікава майстерністю будови та багатством настінних розписів церква Юра. За найбільш вірогідними даними, первісно вона знаходилася у селі Надіїв (тепер Долинського району Івано-Франківської області), до Дрогобича потрапила у 17 ст. Про цей витвір народної архітектури писали В. Стасов, І. Франко, І. Свєнціцький; його малювали С. Васильківський, О. Кульчицька, Ю. Химич. «На Україні,— відзначає доктор мистецтвознавства Г. Логвин,— немає іншої церкви з такою мальовничою грою об'ємів... Храм Юра і дзвіниця — це справжня поема в дереві, витесана сокирою, немов велетенський скульптурний твір».
У 16—17 ст. центральна частина міста, в якій жили переважно представники влади, шляхта, купці та заможніше ремісництво, була оточена земляним валом з дубовим гребенем-парканом. Околиці ж були незахищені від ворожих напасників. До міста вели чотири брами: Жупна (на розі ринкової площі з боку костьолу), Львівська (на однойменній, згодом Ковальській вулиці), Замкова (на однойменній вулиці, нині — І.Мазепи, біля муздрамтеатру) та Угорська (на однойменній, пізніше Трускавецькій, поміж виходом на неї вулиць Підвалля та Завалля).
За кількадесят метрів від брам, по кутах валу, стриміли дерев'яні оборонні вежі.
Окремий земляно-дерев'яний вал оточував садибу костьолу. До того ж він опоясувався глибоким ровом з водою. Вал був настільки широкий, що на ньому згодом вільно стояли хати. З містом, через Жупну браму, костьол з'єднувався відкидним дубовим мостом із поруччям. Протягом 1551 —1552 рр. за проектом перемишльського архітектора Я. Грендоша було перебудовано з оборонною метою верх костьольної дзвіниці.
На передмісті Задвірному (між теперішніми вулицями Стрийською та Грушевського) розміщався старостинський двір — осередок Дрогобицького староства. Неподалік були передмістя Війтівська гора та Плебанія.
Передмістя Лан, яке починалося з території нинішнього Малого ринку і простягалося вверх, по сьогоднішній вулиці П.Орлика, було заселене лише єврейськими сім'ями. Євреї як переселенці (в основному з Німеччини) прибувають до Дрогобича від початку 16 ст. Королівські закони забороняли жити в місті нехристиянам, тож у 1616 р. й виділено євреям для забудови малородючий лан (звідси й назва передмістя). Єврейське населення всіляко дискримінувалося католицькими властями, з другого боку, заможна верхівка євреїв швидко заволоділа більшістю крамниць і не раз фінансово ставала в пригоді самому магістрату. Лихварство пересилило закони. З перепису 1840 р. видно, що з-понад 250 власників квартир міського центру лише якихось півтора десятка належали неевреям. Звичайно, єврейська біднота жила на Лану.
Деякі з передмість спершу були відокремлені від міста полем, згодом вільні місця забудовувалися, а з початком 19 ст., коли були знесені оборонні вали,— злилися з містом.
Будинки передмість були у більшості дерев'яні, криті ґонтом, подекуди стріхою, міські — крилися черепицею.
Ось як, згідно з описом 1663 р., виглядала дрогобицька ратуша. Споруда мурована. Перший поверх скла¬дався з кімнат війта, писаря, загальної канцелярії. Другий поверх займала велика кімната, в якій сиділи бургомістр і райці. Масивні залізні двері вели до скарбівні, де зберігався «меч правосуддя». Було ще «зброї дві для стражі та гаківниць десять», і, звичайно, повно урядових паперів. Зі стін виступали три металеві крани. (У 1552 р. під керівництвом «фонтанного майстра» Матвія з Опатова у Дрогобичі було збудовано перший водопровід довжиною близько трьох кілометрів). Через сімдесят з лишнім років водопровідну систему зруйнували турецько-татарські напас¬ники, тож на час опису ратуші крани не працювали. Третій поверх ратуші служив квартирою для трубача. З балкона ратушної вежі трубач бачив далеко навкруг і, в разі потреби, подавав сигнал тривоги. Третій поверх і вежа надбудовані в середині 16 ст. за проектом Я. Грендоша.
В описі ратуші зазначено, що у місті є свій «дзигармай-стер»— доглядач великого годинника на ратушній вежі. У підземних мурах ратуші знаходилася тюрма.
Описувана споруда проіснувала до 20-х років минулого століття. Тоді на її місці постала нова ратуша, перебудована в 20-х роках нашого століття (архітектори — львів'яни І. Семкович та М. Никодимович).
За матеріалами книги М.Й.Шалати "Дрогобич"

ДіАнна готель - відпочинок в Східниці
Пошук

Архів записів

Друзі сайту

Погода в Дрогобичі

Copyright drogobich@ua © 2018 Хостинг від uCoz